top of page
  • Writer's pictureLyudmyla Pustelnyk

"Шкодую, що не стала військовою раніше"



Юліані Бабчук – 25, останні півроку "на нулі", діловодом у ЗСУ. До війська приєдналася добровольцем. Відтоді шкодує тільки про одне – що не зробила цього раніше. Ми спілкувалися онлайн кілька днів поспіль, уривками, коли в Юліани з’являвся вільний час. Наслідок розмов – її роздуми про життя на війні та "на цивілці", якими поділилася з Global Village Home.


 

"Йти служити чи ні?"


Тут усе просто, я знала, що так, ця позиція непорушна. Коли хтось намагався відмовляти, наполягала, що хочу, і саме це вабить. Більше року, поки на цивілці, було відчуття, ніби перебуваю не на своєму місці, це морально стомлювало. Далі  безглузді вмовляння починали дратувати. Просила людей не наводити аргументів на користь "не йди", бо рішення вже було прийнято. Через це виникали конфлікти, пророцтва мого повернення з війни "ногами допереду". Тепер, коли міркую над цим питанням, згадую, що "відмовляльників" було таки більше. І це лякає.


Раніше, до великої війни, я працювала в поліції і була курсантом. Тобто, служба вже стала частиною життя.


А потім з фронту привозили загиблих однокурсників, це переживалося важко. Хоч серед них не було моїх товаришів. Друзі друзів, або хтось з нашого маленького містечка, і ти орієнтуєшся, що людину знала раніше. Чи колись пили каву разом. Усвідомлюєш, що є сім’ї в тих людей, дітки, які чекали повернення тата, а дружина – чоловіка. Та їх уже більше  не буде, і ніколи не привітають своїх зі святами. Мені було дуже трагічно через це. Не скажу, що відчувала свою провину, але я орієнтувалася, що, можливо, моя втрата не буде настільки важкою, як втрата багатодітного батька. Грубо кажучи, горя буде менше, бо ще не маю тих, за кого відповідаю.


Щоразу роблячи донати, відчувала сум і жаль – бо мене це зовсім не заспокоювало. Коли переглядала новини, хотілося плакати, часом це робила. Потім дивилася на дітей і вдів, і хотілося бодай трішки зменшити їхній біль. Щось зробити, але більше, ніж могла в цивільному житті.


 

"Якщо не поповнювати лави бійців, то коли ж вона буде, та Перемога?!"


Ви запитуєте, чому такі труднощі з мобілізацією, а я скажу, що все залежить безпосередньо від кожного. Хтось узагалі боїться змін у житті, хтось – служити, а хтось, природньо – бо тут небезпечно. Хоч хлопцям на першій лінії в окопах ще більш небезпечніше. І кожен, звичайно, хоче зберегти своє життя і здоров’я. Нарешті, хто хотіли піти добровольцями, зробили це ще на початку великої війни, а нові їм на зміну багато не з’явилися. Бо за кордон поїхали чи зробили собі документи, що їх мобілізувати не зможуть.


Ще хтось не хоче йти на війну, бо погана влада. Але держава – це не лише вона, а наші родини, люди, земля, наше все. Можливо, варто пріоритети трішки по іншому поставити? Або йти з думкою, що захищаєш, кого любиш, а не владу.


Але, якщо хтось є військовозобов’язаним  і все ще не вирішив, то  не розумію цих вагань, по щирості.  Хлопці, які тут служать від початку – їм потрібно відпочити. Навіть, коли їм дають відпустки, відновитися не встигають – ні фізично, ні морально. Бодай, щоб їм допомогти, варто прийняти рішення на користь "так, піду".  Вже не згадуючи  про  зрозумілі речі, як-от, захищати себе і свою сім’ю. Позиція "моя хата скраю" давно не є актуальною. Якщо не поповнювати лави бійців, то коли ж вона буде, та Перемога?


 А захист Вітчизни – це обов’язок, не вибір.



Дівчина на війні


Вважаю себе комунікабельною, бо люблю спілкування. Тут воно є 24/7, бо колектив, ви разом постійно. Часу, коли наодинці, якщо є, то дуже мало. До цього треба бути готовим, і, можливо, для когось стане проблемою.


З приводу перебування в чоловічому оточенні, не сказала б, що це щось надзвичайне. В мене жодних "нюансів" не виникало. Починаючи з навчального центру і далі, а в своєму взводі я теж була єдиною дівчиною. В роті – це близько ста військових – нас було лише три дівчини. Ставлення таке ж, як до чоловіків. Я навіть здивувалася трохи, бо попередньо готувалася до можливих проявів сексизму. Такого не було. Навпаки казали: щойно виникають натяки на небажану поведінку, негайно про них повідомляти командуванню. Розумію, що сексизм, як явище, взагалі хотять викоренити в армії.


Як дівчина, відчуваю, коли виявляють трішки більше уваги. Намагаються звільнити від якихось побутових проблем; шоколадку хтось принесе. Або ось теплі шкарпетки  "під ялинку" недавно подарував один старший дядько, військовослужбовець. Я так тішилася з того! Дрібні добрі жести – щоби я була в доброму настрої.


Частіше, ніж в інших, в мене цікавляться чи все добре, чи ніхто не ображає і т.ін. Ми живемо всі на одному поверсі, але не буває навіть такого, щоби хтось з чоловіків ходив у самих трусах. Не знаю, щоправда, як вони ходили до того, як я приїхала (посміхається). Але чи в душ, чи з нього – всі завжди пристойно одягнені.



Підготовка, адаптація до військового життя починається в навчальному центрі. Вже, коли в зоні бойових дій, воно йде по наростаючій. Найважливіше – знати, на яку посаду хочеш потрапити. Якщо жінка хоче служити, вона стає на військовий облік за місцем проживання. Далі проходить військово-лікарську комісію. Якщо придатна до служби,  направляють до навчального центру.


Коли жінку мобілізують – це так само, як чоловіка. Тобто, ти не знаєш, куди потрапиш. Але інколи запитують – ось є такий і такий-то варіант, ти куди хотіла б? Ще важливо: якщо ідеш служити за контрактом, дізнатися заздалегідь, які є посади у військових частинах. Або йти напряму і запитувати у військкоматі – які у вас є вакансії для мене? Далі отримуєте документ, він називається «відношення», і там написано, що така-то військова частина бере до себе таку-то особу на певну посаду.  Це є гарантією того, що з навчального центру вас відправлять до тієї частини, про яку вже знаєте.

Жінкам, як на мене, в армії намагаються йти на поступки. Я не бачила, щоби комусь давали посаду, яка не подобається. У нас є ротний медик, дівчина, їй 21. Навіть не знаю, скільки вже часу служить, але вона щаслива – кажу, як бачу.


 

"Від страху відвикаєш. А ненависть лякає"


"Після війни» чи "після Перемоги" – не знаю,  як тепер казати краще. Хоч закінчення війни і Перемогу вважаю поняттями доволі близькими. Хочеться, щоб закінчилися втрати, і ми повернули свою територію, це найважливіше. І щоб країна-агресор відповіла за свої злочини, це теж найважливіше. 


Бо щодня, коли чуєш про наших вбитих і поранених – серце болить, і навіть починаєш якусь ненависть відчувати до ворога. Раніше не зауважувала подібного за собою, і це навіть трішки лякає. Не хотілося б мати щось таке в собі. Але готовність убивати цього ворога є. І тут не може бути ставлення, як до людини, а саме, як до когось, в кого нема серця, і хто все порушує. Хто прийшов нас знищувати. Я би змогла, хоч не скажу, що того хотіла б.


Щодо передової – завжди знала, що буду на напрямку, де зараз, і морально до цього готувалася. Перед тим, як їхати, розпитала побратимів, хто вже були "на нулі". Звичайно, страх відчувається – бо є "виходи", є "приходи", це дуже гучно. Або свист, коли летить. Однак, звикається, і згодом стає нормою. Врешті, до звуків вибухів призвичаювалася ще в навчальному центрі, бо нас дуже добре тренували.


Найбільше не хотілося б того самого, що й будь-якій людині – як-от втратити якусь частину тіла, зір, життя. Але, навіть трапившись на війні, не було б настільки великим шоком, як могло би бути в цивільному житті.


 

Про особисте


Зараз я не в стосунках. Але кохана людина, вже колишня, знала про моє рішення. Хоч тоді ми вже не були разом, але досі спілкуємося. Тоді сказав мені хлопчина: "Це було зрозуміло, що будеш в ЗСУ. Тебе ніхто не відмовить". До речі, він теж служить, але на іншому напрямку і в іншій бригаді.


Мері, моя кішка, що зараз поруч, на жаль, не вважається бойовою одиницею (сміється – ред.). Хоч і перебуває в постійній бойовій готовності в зв’язку з можливим "наступом" мишей, їх тут не бракує. Гризунів ловлять на стрічки-липучки, в пастки.

Кицька не приїхала сюди від початку, трохи згодом передали волонтери, які везли до нас різні речі. Всі мої родичі –  за кордоном, поки я була в навчальному центрі, знайомі погодилися взяти Мері на перетримку, далі треба було щось вирішувати. А це – моя частинка, я до неї ставлюся, як до дитини. Навіть за кордон, провідати мою маму, свого часу їздили разом. Для киці спеціального паспорта зробили – з її фото на білому тлі; прикордонник сміявся, переглядаючи документи.


Тут, на фронті, багато тварин, і всі до них дуже добре ставляться. Багато кішок переправляють з волонтерами, якщо треба полікувати чи стерилізувати. Потім повертають назад або прилаштовують десь по родинах. Їжу для них замовляємо, купуємо, жодної проблеми нема.


 

Що приносить радість


Звичайно, є можливість замовити  ласощі "з цивілки"  в когось, хто їде до крамниці. Але часом якогось смаколика хочеться страшенно і просто вже. Тоді починаємо всі шукати по своїх запасах, і воно знаходиться – це так класно!


Завжди радість, коли заступають на зміну товариші і потім виходять на зв’язок. А я знаю, що перед тим були на небезпечному завданні. Кажуть "все добре", і це мене тішить. Дуже, дуже, дуже. Насправді тут почуття радості легше викликати, ніж "на цивілці". І ти краще орієнтуєшся й по-іншому оцінюєш інших людей, поведінку, життя, все-все.


Багато чого переоцінила, відколи стала військовою, і сама змінилася теж. Якось ближче сприймаєш своїх рідних. Навчилася поводження зі зброєю – це дуже круто, хоч не скажу, що з автоматом у мене ідеально виходить. Але чудово усвідомлювати, що вмію. Чи перша медична допомога – ці знання кожному потрібні, в цивільному житті теж. Величезний плюс пройти такий вишкіл.


Чого з "цивілки" найбільше бракує? Маю бажання прийняти ванну, і щоби багато піни, і в супроводі улюбленої музики. Влаштую собі таке першочергово у відпустці.

Також раніше дуже любила гуляти берегами міського озера, ходити багато. Тут можливостей для прогулянок нема, дуже за цим скучаю. І за вечірнім містом, коли все сяє вогнями, так красиво... Разом з тим, почала особливо цінувати тишу – як ось зараз, коли нічого не прилітає і не вибухає. Тоді почуваюся щасливою.


 

Людмила Пустельник, Global Village Home


Фото: з архіву Юліани Бабчук


P.S. Допомогти частині, де служить Юліана Бабчук, можна участю в зборі коштів на дрон. Рахунок https://send.monobank.ua/jar/78kBNxkCw6


Для валютних переказів PayPal автора допису: lpustelnyk@gmail.com Кошти будуть передані на купівлю дрона.

 

0 comments

Kommentare


bottom of page