Про честь: жінки, офіцера та українських мови і нації

Діаспорянка у США Оксана Давида записала відео на підтримку України – державною мовою. За що отримала категоричну вимогу від керівника групи українських медійників у США звертатися до аудиторії тільки російською, бо нею “розмовляють на фронті”, а української “не треба”. Автора вимоги звати Гарі Табах (на фото нижче), це відомий діяч в консервативних колах діаспори. Деталі:

Це буде розповідь про мою боротьбу за українську мову. Так склалося, що ця боротьба триває все моє життя. І останні акорди граються власне сьогодні. Але почалося все з Оксаниного далекого дитинства…

Коли мала 11 років, удостоїлася “честі” мати своє “дело” в КДБ, і першим записом стало щось на кшталт "українського буржуазного націоналізму". Історія майже кумедна, але тепер я розумію, що тоді закінчилось моє дитинство. Мій татко, коли йому прийшов виклик “на беседу”, тихенько поговорив зі мною, що і як казати в школі, з коліжанками. Як не ділитися "пікантними" новинами, про які він нам з мамою розповідав пошепки після слухання “Голосу Америки” під ковдрою. Як мовчати про книжки, які він мені дає читати, Михайла Грушевського та Андрія Чайковського в обкладинках, зірваних з совєцьких книжок (для конспірації). Як грати роль чемної школярки і не показувати свого невдоволення “лінієй партіі” і портретами Леніна та Брєжнєва на кожному кроці. Як думати, аналізувати і бути дорослою, “бо інакше, доню, ми опинимось десь в таборах за Уралом”.

Ще татко мені намалював на паперовій серветці тризуб, пояснив історію, і що цей символ означає для українців, і при мені одразу спалив (!) ту серветку. Пізніше, вже в Америці, на згадку про цей урок від татка, я зробила собі татуювання з тризубом.

А з чого все почалося? Банальна історія: у школі нам вчителька запропонувала поставити виставу “Золушка”. Я невинно зауважила, що назва неправильна, що має бути “Попелюшка”, і це не “русская народная” казка, а твір Шарля Перро. І, оскільки школа в нас українська, а російську тільки почали вивчати, то чому маємо заучувати ролі російською? Моє зауваження почули, вчителька російської виконала свою агентурну місію, з КДБ повідомили адміністрацію медінституту. Де мій татко викладав хірургію (і теж вперто читав лекції тільки українською, за що його обожнювали студенти і колеги, але режим вже на нього свою "чорну мітку" давно причепив).

Вже коли студенткою Львівської Академії Мистецтв, я написала наукову роботу по офортах Т. Шевченка. Зробила це гарно, колоритно, переплівши з Шевченківською поезією, і несподівано виграла якусь премію (якої так і не побачила) всесоюзного рівня, і мене скерували з тією доповіддю на всесоюзну (!) студентську конференцію до Києва. Але десь за день до поїздки хтось в деканаті зрозумів, що всі виступи на всесоюзній конференції мають бути “на языке Ленина”, бо ж “не поймут”. Мені наказали перекласти багатосторінкову роботу на “общепонятный”. Я і тут вийшла з ситуації, пояснивши. що, по перше, не встигну (то були часи друкарських машинок), а по друге – як же буду перекладати цитати з Шевченкових віршів?

Тож повезла свою писанину, як є, і… Отримала бурхливі овації від казахів, білорусів, литовців і цілого залу! Але і це доклалося до мого "дела", як годиться… бо ще й відмовила “товарищам” на пропозицію вступу в партію , і потім ще не раз цим грішила, але протягнула якось до розвалу ссср, і видихнула, нарешті.

Подорослішавши, не відпускала теми мови зі свого горизонту. У 2000 році написала статтю у досить поважній українській газеті “У світі панує “мода на моду”, де згадала імідж тогочасного президента Кучми, що руйнував політичний та, безумовно, культурний імідж України. Бо ж як світ реагує на його білі шкарпетки до чорних мештів та чорного костюма – соромно сказати. І ще згадала “незлим тихим словом” пані Кучмиху, так звану “пєрвую лєді”, що вбрана в найкращих модних салонах Європи, але розмовляє мовою іншої держави, російською. Статтю, на диво, надрукували "без купюр", і я “прокинулася знаменитою”. Зате згодом почалися анонімні дзвінки з погрозами і тиск з міської адміністрації на тему “помилки в договорі оренди” для моєї Модельної Арт Студії на Площі Ринок у Львові. Якимось чином це стало вирішальною останньою краплею у моєму рішенні поїхати за океан, що і сталося невдовзі.

І ось війна … Страшна й жорстока реальність, майже рік шоку, злості, болю, сліз. До них додалися і відбиття атак тих нерозумних американців, що назвали мене “українською нацисткою” на догоду потужній рашистській пропаганді, яка, як не дивно, пустила в США сильні отруйні корені. (Див. "Український фактор на виборах в Орегоні", https://www.globalvillagehome.net/post/%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%84%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80-%D0%BD%D0%B0-%D0%B2%D0%B8%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B0%D1%85-%D0%B3%D1%83%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B0-%D0%B2-%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D1%96 ). Бо я підтримую свою Україну, пишу статті, виступаю перед людьми, записую відеозвернення, веду передачі з цікавими гостями і аналізую події в політичному житті світу як українка і консервативна американка.

Власне, тут мене дочекався ще один “сюрприз”. Магія Різдва приносить і сумні дива часом. Запросили мене в групу активних медійних діячів міжнародного руху на підтримку України, де були вже добре знайомі мені особистості і дуже поважні люди. Багато російськомовних, так, але всіх об’єднувала допомога Україні та консервативні погляди щодо американської політики.

Oдин з керівників групи вирішив зробити новорічний проєкт – спільне привітання для України та світу, з обов’язковим наголосом на необхідності виконання закону про ленд-ліз і побажаннями Нового й мирного 2023 року. Група це сприйняла з “воодушевлением” (еге ж, саме так, бо нам повідомив той же “керівник”, що спілкування в чаті має бути “только по русски”. Адже не всі розуміють англійську, а 80% “моих (його – ред.) зрителей – русскоязычные”.

Я з розумінням поставилася до цього... Навіть не прохання, а майже наказу, бо йшлося про спілкування в чаті. Але своє коротеньке привітання , звичайно, записала українською, навіть не уявляючи, що може бути по іншому. Ще й вишиванку одягла, свята ж, Різдво… І вислала своє відеозвернення до групи, де його мали змонтувати разом з іншими (див. нижче).

Тоді й настав момент істини. З’ясувалося, що моя чиста українська була не до шмиги, бо я єдина (!) наважилася (!) звернутися українською мовою до світу та України (!) в час, коли рашистські солдати-вурдалаки вбивають українців на українській землі (!) Моє відео “забракували”, порадивши мені та ще одній українці, учасниці групи, робити наступні проєкти як нам заманеться, але тут і зараз наша українська мова забороняється!

“Kерівник” голосно і впевнено сказав “против” наших україномовних звернень. Ще він написав у чаті, що був на фронті, і “все бойцы общались по русски”. Саме час представити нашого “керівника” , чи, радше, назвати його повне військове звання. Це капітан першого рангу ВМС США Гарі Табах. Так, це американський офіцер, якого я дуже поважала за його роботу в ЗМІ, і як волонтера, що дійсно зробив багато для України. Записувала передачі на його захист, з ним навіть якось була в спільному етері і з поваги до нього “оживила” свою давно невживану російську мову . Це був єдиний раз, коли вживала російську, бо з кількома своїми російськомовними гостями я, за їхньої згоди, з вдячністю спілкувалась українською, що виглядало досить цікаво і приємно для обох сторін.

Отже, першою моєю реакцією було: “Гарі, ви пожартували, так? Ви наказуєте мені НЕ вживати української мови у моєму зверненні? Мені, етнічній українці? Це повний абсурд”.

Після чого почула продовження гнівної лекції про “единство народов”, про моє нерозуміння його шляхетних мотивів “донесения правды” до його аудиторії (тобто, українська аудиторія до уваги не бралася?). Hе допомогло навіть втручання інших членів групи, зокрема шановного пана Андрія Іларіонова, що треба дати повну свободу усім учасникам, що мова має бути такою, яку вони вважають за потрібне вживати. І взагалі – звернення такого рівня мають бути лише англійською та українською (дякую, пане Ілларіонов!). Тим часом, усі мої коментарі з чату “раптом” зникли (але всі скріншоти я, звичайно, маю).

Останнім прозвучало: “Оксана, пишите в личку”.

Bідповіла, що не бачу потреби, адже мене публічно принизили за мою українську мову. Ви “против” мого відео, п. Табах, то ж писати потрібно вам, і не в “личку”, а публічне вибачення. Наступної секунди був видалений і цей мій коментар, і – о диво! – Гарі мені зателефонував.

Розмова тривала десь 7 хвилин, вибачень не було. Натомість, розлюченим голосом капітана нова “просвітницька” лекція про русский язик, котрий на фронті є кращим, ніж мова, бо тільки ним можна надавати чіткі команди (!). Що Гарі мене чомусь (!) не бачив на фронті (!!!) і в окопах, що я нічого не розумію ні про Україну, ні про війну, що зі своїм прапором і своїм патріотизмом “хр***м” взагалі йому не цікава (!).

Далі – більше. Виявляється , я “камсамолкой была”, коли він вже захищав країну. Щойно спромоглася вставити запитання в його крик “Bи впевнені?’, мене знову обізвали: “Да, я знаю, камсамолкой!”. Потім пан офіцер щось ще сказав про “вашу Украину”, про яку я нічого не знаю, запропонував купити мені квиток і поїхати з ним “туда и посмотреть”. Hа що навіть спробувала подякувати і сказати, що свою Україну я знаю краще, ніж він. А перервала цей потіктоді, коли пан офіцер двічі назвав певну частину мого тіла, на яку він не покладе руки, бо йому зі мною не до танців(?). І вжив слів, далеких від мого розуміння і навіть від анатомічних термінів, бо таких зворотів в українській мові нема. Прозвучало це дуже “колоритно”...

Зате є такі звороти в “языке”, що природньо, і, особливо, в жаргоні офіцерів без офіцерської честі, як я зрозуміла.

Описати свій стан після капітанського монологу не беруся. Якось дісталася до кухні, щоб випити води, це був адреналіновий шок з тремором всього тіла і червоними плямами на обличчі та шиї. Я все ще не вірила, що це дійсно відбулося, але останні слова "анатомічного звучання" пульсували в голові. До честі засновника групи, молодого американського ветерана, він оголосив про свій вихід через “негідний вчинок одного з учасників”. Дякую тобі, друже…

Всі мої коментарі і текстове листування з п. Табахом були видалені п. Табахом як адміністратором групи. Згодом видалив і мене. Сподіваюсь, що моє “крамольне” україномовне відео не буде використане в жодних проєктах, де присутній наш доблесний капітан.

Це все стало неабияким шоком для групи. Дехто просто залишив це збіговисько. Дехто звернувся до капітана Табаха з вимогою владнати ситуацію і вибачитися переді мною за його відвертий імперський шовінізм та дискримінацію мене, українки, української мови в час війни на українській землі. Інший учасник сказав, що в старі часи таких офіцерів викликали б на дуель. Хтось просто запитав капітана: що поганого, якби Оксана звернулася до України та світу українською мовою? Ще хтось згадав давні часи і провів паралелі – це майже, як наказувати євреям під час Другої світової розмовляти німецькою…

Я вдячна друзям за підтримку. Розумію, що я не можу мовчати і просто забути і пробачити таке приниження. Своїм вчинком Гарі Табах облив брудом не тільки мене. Він знівелював всі свої “патриотические” розмови про Україну.

Принизив народ України, наших воїнів, наші національну ідею та гідність. Він забув, що ця війна розпочалася ще задовго до 2014го з так званого “мовного питання”. Що, власне, “защита русскоязычных” стала надуманим приводом до путінської навали. Що “какая разница” наробила багато біди українцям, але гріла “загадочную душу” наших яничарів і нащадків сталінських комісарів. Які за мову вбивали, катували і морили голодом українців.

Факт є фактом – мені не дозволили вжити українську мову для мого звернення до українців. Мені з моєю мовою “указали на место”. Зробив же це представник народу, який теж гнобили і тисячоліттями намагалися зламати йому хребта . Тобто, російськомовний єврей наказує мені, українці, не вживати мою рідну мову, “патамушта не поймут”.

Ще одна думка: в той час, коли мені не надають можливості вживати ріднe слово, російськомовних “привітальниць” з росії у згаданій групі щиро запрошують. Бо ж одна літня пані одягнула вишиванку (краще б уже кокошника), а інша , молода й дуже “сексапильная и очаровательная”, хоч і з темним комуняцьким минулим, оголошує “ми з України” і називає себе “дороговказом” для українців. “Bещая о вестях с фронта" на “чистом языке”. Її привітання у цій групі сприймається як природнє і “очень красивое”.

Мені не потрібно починати свої виступи з “доброго вечора, ми з України”.

Я не просто з України. Те, що я – українка, чутно з перших слів моєї розмови. Я і мільйони таких українців та українок, незалежно від географії, і є Україна.

Справжня, не напоказ, а дійсно вільна і квітуча Україна. B якій будуть жити наші діти та онуки, яка переможе ворога разом з його “языком” , і в якій не буде потреби українцям знову і знову відстоювати свої права на найсвятішу ознаку нашої нації – на нашу неймовірно мелодійну солов’їну МОВУ.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Оксана Давида, США

Фото: з архіву Оксани Давиди; https://glavcom.ua/