Травень увійшов до української історії скорботним місяцем похорону славетного композитора, світлого генія, який залишився трагічно назавше молодим. Про долю митця з погляду часу, спогад письменниці Галини Тарасюк.
“Слово “Україна” у творах підмінювали загальником “Батьківщина”
– Як Вам здається – достатньо українці знають про геній В. Івасюка? І чи належно визнають?
– Я переконана, що пісенний вибух таланту Володі був тільки яскравою “заявкою”, увертюрою до його світової слави великого українського композитора. Принаймні, це засвідчує музичне оформлення вистави за романом Олеся Гончара “Прапороносці”.
Що ми можемо знати про геній Івасюка? Мабуть, менше, аніж знали ті, хто так страшно і трагічно для України обірвали стрімкий злет у небо “сизокрилого птаха” нерозкритого повністю таланту Володимира. Тому, перефразовуючи одну з його популярних пісень, “не в тім печаль”. От “в чім печаль”, любимо ми його, чи ні, це, що ми, українці, підсвідомо не можемо простити собі цю непоправну для нашої музичної культури втрату. Це – з погляду вічності.
Однак, з погляду скороминущого і суєтного нашого життя, зазвичай і традиційно мало сприятливого для розвою і становлення питомо національних геніїв, Володі справді надзвичайно пощастило. По-перше, народитися в інтелігентній родині, яка плекала його талант, по-друге, в той період, коли українська унікальна пісенна культура просто таки вимолювала-вимагала у Бога свого, глибоко національного композитора-пісняра. Ба! Його з’яві сприяла і невдала кар’єра професійного скрипаля, за якою Володю зовсім дитиною відправили батьки у столицю… І той сплеск, точніше, вибух неймовірний пісенно-музичної творчості саме на Буковині, у краї, де споконвіку, а надто на початку 1970-х найбільших утисків зазнавали українське Слово, українська Мова, здавалося, був подарований Богом нам – як компенсація і шанс заявити про себе і про Україну світові.
– Зеніт слави Івасюка збігся в часі з “розквітом” радянського “застою” 1970х...
– Як сказав класик європейської літератури, а я його довільно цитую, щоб пізнати ГЕНІЯ, варто відвідати його батьківщину. Додам від себе: і, хоч уявно, побувати в його епосі! Тому, мабуть, варто нагадувати, що саме тоді, в кінці 60-х, розтрощеною “Празькою весною” закінчилась хрущовська відлига, і почався брєжнєвський застій, який переросте в андроповщину. Що саме в 70-ті йшла зачистка “вільнодумствующих”, що витравлювали будь-яку критичну думку, вичавлювали почуття національної самоповаги, і все це – під звуки популярної телевізійної всесоюзної передачі “Алло, ми шукаємо таланти”. Будь-які намагання до відродження національних культур зводились до бутафорних імітацій “а ля фольк”. Сумно було дивитися від Камчатки до Карпат на “народні таланти” у стилізованих під народні ж костюмах – на один крій і взір. Виспівували естрадні пісні, так само стилізовані під народні, на один і той же “усрєдньонний” мотив.
Сьогодні важко уявити, що півстоліття тому у творах українських письменників конкретне слово “Україна” підміняли загальником “Батьківщина”, або ж взагалі викреслювали.
Як викреслювали з літератури Василя Стуса, Тараса Мельничука, Миколу Руденка, Данила Кулиняка, Галину Гордасевич і десятки літературних "неофітів", які, увірувавши в Україну, ляжуть покосами під косою спецслужб російсько-радянської імперії. Та що казати, коли навіть мене, нікому тоді невідому молоду письменницю, за “націоналістичні”, тобто проукраїнські погляди було “видворєно” з московського Літінституту ім. Горького, і не тільки звідти. Але мова не про мене. А про моє покоління 70-х, як тоді говорили, “прибите на цвіту морозом”, до якого належав і Володимир Івасюк. І власне, відчув усі “прєлєсті” радянського інтернаціоналізму, який просто тупо нівелював усі національні набутки корінних народів СРСР, змушуючи творити сурогат на основі однієї привілейованої російської культури.
Так! Всього півстоліття тому! Право кожному народові вільно володіти рідною мовою було не тільки знівечене купкою московських карликів, але й прирівняне до кримінального злочину! І ось тоді пісня Володимира Івасюка, правда на крилах музики, злетить несподівано й безстрашно у вічне вселюдське небо, розірвавши всі ідеологічні рамки дозволеного провінціалізму. І світ почує і заспіває її, нечутною досі, незнаною досі мовою — українською. І пісня ця вже буде не Івасюка, а – країни України. А це тоді нікому не пробачалось. Bсі ми були під єдиним величезним “ковпаком”.
Маю на увазі “Червона рута” й “Водограй”, які пролунали у виконанні Володимира разом з Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком і ансамблем “Смерічка” у Новорічному концерті і в передачі “Алло, ми іщєм таланти” в Москві 1971 року.
Звичайно, радянські цербери подібних наслідків не сподівалися. Але було пізно: про Україну заговорили у світі. Ось у чому головна заслуга Івасюка.
“Порушену розпадом “Бітлз” гармонію Всесвіт компенсував Володимиром“
– Та не тільки ця заслуга...
– Друга, як на мене, в тому, що саме пісні Івасюка, написані ним під впливом безперечним “Бітлз” та інших, популярних тоді гуртів, американських так європейських, буквально порвали сірий одноманітний радянсько-український мелос.
Пригадую ці дубові “Вербиченьки” і “Калиноньки” та варіації на тему “київських каштанів”… Вони навіки убили в мене бажання писати “рибу” – так тоді називали тексти для пісень. І Володі жодної “рибки” не написала, щиро радячи йому самому писати тексти.
Попри все і незважаючи ні на що, тріумфальний планетарний лет “Червоної рути”, а з ним і популярність Володимира Івасюка тільки набирали сили й висоти. Кожна його пісня, написана після “Червоної рути” сприймалася “на ура”! "Я піду в далекі гори", "Водограй", “Світ без тебе”, “Пісня буде поміж нас”, “Балада про мальви”, “Пісня про тебе”, “Я – твоє крило”, “Балада про дві скрипки”, “Мила моя”, “Запроси мене в сни”, “Кленовий вогонь”… десятки пісень, і кожна неповторна… І кожну народ сприймає, як свою!
Що це? Неймовірний талан невідомого 20-літнього музиканта? Чи воскресіння в пісні багатостраждальної української душі? Мабуть, усе разом! І понад усе – безсумнівне втручання у творчу долю буковинського самосійного музичного генія вселенської божественної гармонії. У чому я свято переконана…
– І справдi, надзвичайна історія успіху. Надто, з точки зору сучасних піар-технологій, коли, крім таланту, треба ще й скаженої реклами, вливань чималих коштів тощо. А тут – молодий чоловік із західноукраїнського обласного центру, раніше нікому незнаний, майже миттєво стає зіркою!
– Знову ж таки, згадаймо 1970-й. Весь музичний світ, мільйони меломанів “прикуті” до життя й творчості знаменитих “Бітлз”, і раптом – “Ліверпульська четвірк”, втомлена славою та один одним, вичахла енергією, розпадається… Відлуння тієї вже далекої в часі історії, чи, точніше, істерії від утрати “богів” і орієнтирів, досі чутне на найвищих небесних регістрах. Порушена світова гармонія шукає нових джерел натхнення і наснаги…І знаходить! У мальовничому старовинному містечку Чернівці, розташованому на тектонічному розламі земної кори – саме в тому сакральному місці, де єднаються у могутню пасіонарну потугу сили земні і небесні!
Нехай це залишиться моєю фантазією, але не було б пісень Володимира Івасюка, якби саме на початку 1970-х не стався у Чернівцях з дива дивного неймовірний вибух творчої енергії. І це стосується не тільки музики, а й художнього і театрального мистецтва, народної творчості у всіх її видах і формах. Початок 70-х на Буковині – це з’ява таких унікальних особистостей і потужних талантів, як Левко Дутковський і все Вижницьке училище прикладного мистецтва, художники Іван Холоменюк і Михайло Катеринюк, актори Андрій Піддубний і Ольга Ільїна, режисер Анатолій Литвинчук, композитори Володимир Івасюк та Валерій Громцев… І весь неперевершений Буковинський ансамбль пісні і танцю на чолі з Андрієм Кушніренком… І ще десятки талантів, перерахувати яких забракне часу.
І серед них, радше – над ними – Володимир Івасюк. Юнак, одержимий музикою, піснями, які народжувала в його серці Україна, тоді маловідома світові республіка в “лоні” російсько-радянської імперії, населення якої, поволі забуваючи рідну мову і пісню, козацьку вдачу і гордість, звитяжну історію і місце своє в Європі, втрачало себе. І ні мудра книга, ні звитяжне закличне Слово не могли зарадити цій поголовній біді. Мабуть, могла тільки пісня…
Так з’явився самодіяльний композитор Володимир Івасюк, якого, як з’сувалося, довго чекав на Чернівецькій телестудії маловідомий народу звукорежисер з незавершеною консерваторською освітою Василь Стріхович. Так, саме той, хто відважно нарощував крила своїми геніальними аранжуваннями Володиним дивовижним пісням, перетворюючи їх на світові хіти.
Поталанило Івасюкові і на виконавців. Здавалося, сам Господь Бог зібрав їх на Буковині спеціально для того, щоб так потужно і переможно зазвучали їхніми голосами Івасюкові пісні: Софія Ротару, Лідія Відаш, Олена Кузнєцова, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Павло Дворський… Левко Дутковський із “Смерічкою”. Валерій Громацев з “Карпатами”… Плеяда талантів, якій позаздрить не просто область, а будь-яка нація.
Я багато про це думала й писала, як і про феномен Володимира Івасюка, так і нерозгаданий, але покликаний нагадати світові про Україну… І про те, що, здається, нікого з творчих українців так не любив Бог, як Володимира Івасюка. ВІН подарував Івасюка Україні і забрав, коли той виконав свою місію: повернув Україні її пісню – її душу. Хоча, іноді мені здається, що пісня “Червона рута” була вічно і вічно будила, і завжди повертала до життя, праці і самоповаги, а часом із перехресть-роздоріж, із духовних пустель і чужих райських садів – до УКРАЇНИ її блудних синів і дочок.
– Не знаю, чи є ще в новітній історії будь-якої країни подібний аналог – коли естрадна пісня стала каталізатором політичних, а відтак історичних змін. Я про перший музичний конкурс “Червона рута”.
– Можна наводити безліч прикладів навернення Івасюковою творчістю тисяч молодих людей до свого національного самоусвідомлення. Навіть колективного національного воскресіння,бо саме ним став пісенний фестиваль “Червона Рута”, який відбувся 1989 року у Чернівцях.
І теж відбувся чудом. Як розповідав мені незадовго до смерті відомий український поет Борис Олійник, його, тоді очільника Фонду культури, викликали у ЦК КПУ. Порадитись, що робити, бо нібито екстримістська творча молодь вимагає фестивалю. Себто, дозволити чи ні.
“Та дозволити”, – нібито відповів Олійник. “Гаразд”, – відповіли йому. “Ми дозволимо, якщо Фонд візьме на себе відповідальність”. “Фонд візьме”, – відповів Олійник, якому, за його словами, таки довелося відповідати… "по-взрослому".
Отак і я: беру на себе відповідальність стверджувати, що Івасюк гідний пошани і пам’яті українців. Інша справа, що в силу нашої національної сентиментально-романтичної ментальності, митцеві, навіть геніальному, треба трагічно загинути молодим, щоб його гідно оцінили сучасники. Але я думаю, що сам Володя радше вибрав би довге творче життя, аніж трагічну славу рано погаслої Зірки…
“Пісня була поміж нас”
– Можете згадати Ваше перше знайомство з творчістю В.Івасюка? З ним самим?
– Першим було знайомство з його піснями. Випадкове. 13 вересня 1970 року, у неділю, я, тоді студентка 2-го курсу українського відділення філфаку ЧДУ, прогулюючись Чернівцями, натрапила на запис передачі “Камертон доброго настрою”. Відбувалося це дійство на Театральній площі за великого скупчення народу. Не бажаючи бути однією з роззяв, я пішла собі далі, але скоро мене зупинили… пісні, які загриміли над містом. Це були “Червона рута” і “Водограй”.
У понеділок було тільки й розмов, що про дефіляду на Театральній, і весь філфак наспівував “Червону руту” і “Водограй”. Після занять я зайшла в редакцію газети ”Молодий буковинець”, робсількором якої вважалася, і отримала завдання написати інформацію про героя вчорашньої події, юного композитора Володимира Івасюка. Який виявився ще й сином мого викладача Михайла Григоровича Івасюка.
У вівторок, відпросившись із пар, я прийшла під аудиторію медінституту. Чекати довелося недовго. Задзвенів дзвінок, звично рвійно відчинилися двері – під натиском спраглої свободи студентської маси – і в коридор повалили веселі галасливі молодики-здоров’яки, майбутні хірурги-травматологи. А я, забувши про дівочу скромність, одверто їх розглядала, вгадуючи, хто з цих… богатирів міг написати таку романтичну пісню про “чар-зілля”? І раптом у цьому гурті молодецькому побачила. Так! Його! Автора “Червоної рути”! Володю Івасюка!!! Невисокий, інтелігентний, вродливий, ніби трохи знічений, він випірнув із цього бурхливого студентського потоку, відійшовши до відчиненого вікна поряд, роззирнувся, помітив мене. Але замість підійти, нерішуче витягнув з пачки сигарету. І тоді до нього по-нашому, по-журналістському, підійшла я, представившись:
“Я – Галина Тарасюк. З “Молодого буковинця”. Вас мали повідомити. А ви, певно, Володимир Івасюк? То де ми зможемо поговорити, бо мені вже назавтра, в номер, треба написати або статтю про вас, або інтерв’ю з вами”.
На моє здивування, Володя виявився сумліннішим студентом, аніж я: з пар не збирався втікати, а як дорослий дорослій, сказав, що зустрінеться зі мною після занять, але там, де я скажу. І я вибрала місце зустрічі – у сквері перед обкомом компартії, точніше, перед вікнами “Молодого буковинця”.
…Отам, на лавочці у сквері між обкомом партії і Святодухівським Собором, ми проговорили з Володею майже до ночі. Я була вражена його ерудованістю: переді мною сидів не просто мій ровесник, який щось там набренькав на гітарі, здивувавши місцевих меломанів, а високоосвічений, всебічно обдарований інтелігент, інтелектуал. Але не з тих, поведених на енциклопедіях “очкариків”, як ми тоді казали, а нормальний молодий чоловік, якому, як ми теж тоді казали, “ничто человеческое не чуждо”.
Однак, вроджена шляхетність, виховання ніколи не дозволяли йому навіть ради чоловічої солідарності опускатися до “загальноприйнятого” рівня. І я в цьому мала змогу переконатися, побувавши на кількох вечірках студентів-медиків, на днях народження його друзів дитинства. Разом святкували 26 жовтня мій день народження, а 30 жовтня у “Молодому буковинці” вийшла моя стаття про В. Івасюка “Знайти сонця руту”. Bласне, як писав його батько, це взагалі був перший відгук у пресі про Володимирову творчість.
Згодом зустрічали у колі його друзів Новий 1971 рік… Наше спілкування тривало аж до від’їзду Володимира у Львів. Скажу більше: дякуючи “спровокованому” Володимиром Івасюком, його “Червоною рутою” пісенно-музичному “вибуху”, з якого взагалі почалося культурно-мистецьке відродження на Буковині, я залишилась у Чернівцях аж на 33 роки!
– Він приходив до Вас у снах?
– Один-єдиний раз… Перед тим, як Чернівцями пролетіла страшна звістка, що пропав Івасюк. Приснився не сон, а радше фінал якогось відеофільму про Володю: ніби ми з ним з дива дивного стоїмо один перед одним на полонині по пояс у траві, і раптом він, прощально усміхнувшись, іде просто у небо, кілька разів озирнувшись… Згодом цей кадр увійде в документальний фільм Володимира Краснодемського “Загадка життя і смерті Володимира Івасюка” та в кінострічку Юлія Лазаревського “Пісні серця”, в яких я теж брала участь…
Але тоді, коли ж трагічна вість про зникнення Володі чорним вороном постукала і в моє вікно, я, стривожена, подзвонила до одного з його друзів, який багато зробив для популяризації пісенної творчості Володі.
Василь був стурбований, але налаштований оптимістично. Мене ж заспокоїв, пожартувавши, мовляв, десь заліг, причаївся, або працює, або оженився. Другові не подобалося, що родина аж надто опікується 30-річним самостійним і вже знаменитим композитором. Розповідав жартома, як Володя часом справді зникає – інкогніто приїздить зі Львова в Чернівці на один день, щоб розслабитися, “покозакувати” зі своїми старими приятелями, з якими робив перші кроки до слави.
Мені ж тоді згадалися дві останніх знакові зустрічі з Володею. Одна кілька років тому, тобто у 1977 році, на 60-річному ювілеї його батька Михайла Григоровича, на якому я було єдина з молодих письменників. Оцінивши поважне товариство, я зрозуміла, що це було затія Володі. Він хотів зі мною поговорити. Так і було.
Після урочистої частини, під час застілля у ресторані “Київ” ми з ним протанцювали весь вечір. І хоч він був трохи розчарований тим, що я вже заміжня, однак щиро, як колись, признався мені, що йому нелегко у Львові і, взагалі, у світі. Радив мені тікати з провінції у Київ, куди й сам мав намір переїхати. Я, вражена, не знала, що сказати… Тому, мабуть, і запитала не зовсім чемно: “А як життя особисте?”. На що Володя, ніяково cтенувши раменами, відповів: “Та… є багато, та не те”.
А через 2 роки, вже у січні 1979 року, за кілька місяців до його смерті, доля звела нас випадково на перехресті біля Святодухівського собору. Я, піднімаючись вулицею Карла Маркса до переходу, побачила, як зліва вулицею Леніна наближаються, захоплені розмовою, Володя і Назарій Яремчук. Замість привітатися з ними, я заспішила перейти вулицю. Справа в тому, що була на останньому місяці вагітності, і як на мене, мала вигляд не для зустрічі, як той казав, з козаками. Та все ж озирнулась: Володя стояв на тротуарі і дивився мені вслід, точніше – на мене. Здавався втомленим, хворим і сумним… Не знаю, скільки хвилин ми отак простояли на різних берегах однієї магістралі… Хоч здалося: вічність… І тільки тепер я розумію, що то було прощання...
Людмила Пустельник, Global Village Home
Фото похорону Володимира Івасюка: Михайло Маслій
