Було цілим Всесвітом. Зі своїми планетарним рухом – двору, городу, саду – містикою і чорною дірою.
Вона ж – виходок, скромна дерев’яна споруда, цнотливо прихована кущами. В ній діти з навколишніх хат, шмаркаті підпільники, якось зачинили на добрих півгодини жлобуватого сусіда, вуйка Ігора. Він кидався в гидотну чоловічу істерику, коли хтось, йдучи повз, смикав одну чи дві ягоди ранніх черешень, нависали над дорогою. Приходив скаржитися й до моїх дідуся з бабусею, та перед тим завітав до туалету.
Уявіть собі дитячий жах від розпачливих вуйкових пісень з неволі і панічні пошуки оптимального рішення: "Давай, ти відкривай!” –“Ага, що, я закривала?!” – “Нє, треба комусь, хто бігає скоро. Бо він злий зовсім, чуєш, як заводить? Ще битися полізе”.
Визволяти полоненого зигзицею прилетіла цьотка Гєня, його дружина. Жоден з підпільників-урвителів не здав дорослим ініціатора помсти вуйкові, навіть після погрози найстрашнішого – відправити до міста до батьків.
Адже то, як небо і земля, рай і пекло, морозиво і западло – вільні зелені простори села і бетонні джунглі. Перше – обітована анархія літніх канікул, друге, як вирок – радянська школа.
Нам ніколи не було нудно, хоч Інтернету ще не вигадали, а телевізор був далебі не в кожній хаті. Зате належало все навколо, і в селі летіли шкереберть міські табу. Ходили по болоті чи пилюці босоніж. Качалися зранку по росяній траві, лазили по деревах, видряпуючись на самий чубок, відмокали в місцевих ставку чи потічку (мілкому). Спали на сіні з псом Шариком, вмощувався в ногах. Різалися в карти в “штабі” – витоптаній галявині, замаскованій посеред колгоспного кукурудзяного поля, туди вела потаємна стежка. Їли категорично немитими й умовно стиглими агрус-абрикоси-грушки, а під завісу літа – морви (шовковиці). Ті перетворювали галицьких дітей на африканських, синьо-чорні ягоди фарбували писки й руки на совість. Позбувалися молочних зубів, загрузнувши ними в "клейові на корі" - засохлій бурштиновій живиці, прообраз дефіцитної капіталістичної "бабл-гам". Ще жували дрібні круглі рослинки-“калачики” (досі не знаю, що це таке, але точно не отруйне). Також акацію, відсмоктуючи нектар з суцвіть, і “мураховий сік”.
Кому незнайомий цей делікатес, берете вербовий прут, чистите від кори, і ось так, голим-мокрим, встромляєте в першого-ліпшого мурашника. Потім швидко висмикуєте, струшуєте від розлючених мешканців і облизуєте квасне, аж сказитися можна. Нірвана і понти, щоб авторитетно заявити молодшим колегам, які не ризикнули: “Шо ти – вещ!”.
Не менш трендова, як сережки з вишень на вуха, початковий сільський гламур.
Бо їжа, добута на своїй землі – це західноукраїнське благословення і найперше причастя. Часником, щойно з грядки. В товаристві шматка хліба, намащеного смальцем, із розсипом шкварок, спокусливих, як старе золото, найздоровіший фастфуд. (Смалець згодом демонізував комуністичний харчопром, впарював газдиням плюгавого смаку “маргарину”, хімічному складові позаздрив би Мєндєлєєв. Хоч на смальці на селі все життя смажили, пекли, тушкували – і нічо, жодної зайвої ваги чи підвищеного холестерину).
Так само не порівняти яйця з-під власних курей; жовтки змагалися барвою з сонцем, не те, що їхні вицвілі магазинні "брати". Це тому, що наші кури були волелюбні, як фенікси. Нестися ходили скрізь – у псячу буду, на клумбі, вперто бігали через дорогу до сусідів. В зв’язку з чим періодично спалахували яєчні чвари: “Слухайте, Надю! Моя зозуляста у вас вже разів десять кудкудакала, а ви мені туво віддаєте всього п’єть яєц! А решта?” – “Добре, нате ще три. Два заберу, бо відколи ви когута зарізали, то вашу зозулясту тілько наш і топче. Собі лишаю за амортизацию проізводітєля”. – “І вам не встид таке казати?!”.
Та головною дійовою особою на пор’ядному обійсті завжди була корова. Шана до цієї зорі молочного шляху напевне сягає корінням ще праіндоєвропейських часів. Інакше з якого дива господарі, не лише мої дідусь і бабуся, часто зверталися до худоби “наша файна дівочко!” А “діва”, коли вдатися у філологічні хащі, санскритом означає “вродлива”. Корову ж звали Красулею.
Її очі, як красуні й належить, були з натяком таємниці в погляді. Хвіст з китичкою, пишною, ніби вії моделі, вибивав ритм і набридливих мух на боках; незворушний спокій рогатої богині стайні. На мене, тоді десь шестирічну, коров’яча врода справила враження, сплела їй вінок з польових квітів на роги. Красуля флегматично струсонула, щоб тут же з’їсти. Естетичний шок і когнітивний дисонанс в одному, з наступними плачем-шмарклями в бабусин фартух: “Красуля мене не любить! Вінок зжувала!” “– Йой, дитино – то вона якраз любить, жеби-с знала! Якби нє, то на твої квітки навіть би не глянула. І молока би не давала, я тобі кажу!”.
Мудра бабуся завжди знала, як відновити баланс і гармонію у всесвіті мого дитинства. Це також завдяки їй воно мало розкішний смак: конфітур з трускавок, варених у великій мідній мисці на розпеченому бляті (кухонній плиті) просто неба на подвір’ї. Стебла рубарбару (ревеня), його пропонувалося згризти з цукром; пляцка з хрусткими пикатими ябками; пирогів зі сливками; смажених перших підпеньків, упольованих в чагарнику на межі нашого саду. Молодих бараболь, печених зі шкіркою на руштах (решітці). Ті, хто куштували бодай єдине з переліченого, належать до когорти втаємничених.
Хоч по щирості, ті харчові атрибути були тільки малою частиною великого кругообігу. Ритуалів і традицій, а ще – безмежної любові старшого покоління до наймолодшого. Це завдяки їй ми відчували 200% свободи, незважаючи ні на що: погоду, фінанси чи присутність радянської влади, в часи мого дитинства ще доволі нівроку. Їй на зло, ми бути вільними з малих років. Дуже по-галицьки.
Людмила Пустельник, Global Village Home
